ВАДИМ ДЗЮНЬКО - про дівчину на блокпості | УКРАЇНСЬКИЙ СТЕНДАП 2022

Добрий вечір, здоров'ячі, Слава Україні! Радий бачити вас!

На початку широкомасштабної війни ми всі один одного в чомусь підозрювали: «Що він у капюшоні йде? Що це за тип взагалі? А чого він косить траву? Трава ж не росте!».

Мені якось батя каже: «А ти чого мені перестав дзвонити? Ти мені трошечки підозрілий... З того часу, як перестав бабки мені скидати!».

1. Цукровий підозрювач та дівчата з Тіндера

Пам'ятаєте, на початку повномасштабної в москалів не було цукру? Я після цього взагалі у всіх усьому починаю підозрювати!

Недавно ходив із дівчинкою на каву, дивлюся — вона собі починає в каву дохуя цукру сипати. Три стіки в каву в'їбала, два — в кишеню! Я кажу:

— Кицюня, це що за фокуси? У нас у країні цукор є! Що ти робиш? Тим більше, спитай — може, я з цукром п'ю, блять? Похер, що я взяв «Моршинську», але ти просто спитай, поцікавися! Ти ж бачиш, що я точно з цукром п'ю!

Хто знає Тіндер? Я там бувало часто зависав і зрозумів, що в нас в Україні дуже потужні дівчата. Дуже!

Познайомився на Тіндері з одною, стався матч. Питаю: «Що робиш?». Вона каже: «Я в теробороні на блокпості стою». А я в цей момент просто вафлю їв і язик попік чаєм, блять! Щось так розстроївся...

Вона питає: «А ти що робиш?». Кажу: «Чесно? Я сітку плету, по волонтерці їжджу туда-сюда. У мене роботи дохуя реально! Он скоро з Борисом Джонсоном зустріч...». Запіздівся так, що капець! Кажу: «Ти Арестовича знаєш? Це я його заспокоїв, блять! Такий спочатку був кіпішний, кажу: старий, зберися!».

У Тіндері взагалі багато однаковісіньких дівчат-фотографів із підписами: «Люблю кохання, люблю каву, люблю сонечко». Але в одної був підпис: «Неадекватним прошу не писати». А я думаю: а як я маю це перевірити?!

Згадав, як недавно мився в душі, коли була гаряча вода. Затиснув шланг із водою, голову милю — мені так кайфово! Водичка, яєчко лоскоче... Я думаю: «Боже, нахуя мені той Тіндер, якщо мені в душі так добре, блять?!».

2. «Шифровки» мами та поїздка на Рівненщину

Мене дуже смішить, як мама кіпішує. Вона думає, що всі наші розмови прослуховуються, й каже: «Вадим, у тому місці, де ти живеш, можливий приліт». Вона скоро буде дзвонити: «Прийом, прийом! Другий, другий, я старша! Я там дзвонила першій, у твоєї сестри все добре, ти що там?».

Якби наші розмови прослуховували вороги, це була б дуже дебільна розвідка. Я вже уявляю, як по телеграм-каналах розходиться: «Бандерівська мати спілкується з бандерівським сином, слухайте до кінця!».

І там діалог:

— Вадим, ти Іру Переїху пам'ятаєш?

— Яка то Іра Переїха?

— Ну, 19 років, поїхала в Польщу, родила, чоловік кинув, бідося страшна...

— Мам, чесно, я не знаю, хто така Іра Переїха.

— Ну блядь, приїхала з Польщі в Зелені Ворота! Зелені Ворота, за церквою, що ти ще не хотів до неї йти колядувати, бо думав — чи то пес на довгому ланцюгу, чи собака взагалі відв'язана!

— Мам, я не знаю її... Добре, похер, знаю!

І москалі такі знімають навушники: «Хорошая работа, ребята! Іра Переїха — это то, что мы искали!».

Дуже люблю їздити додому на Рівненщину, особливо на свята. Але якщо живеш у приватному будинку, треба приїхати за три дні, щоб щось біля хати поробити: дошки поносити, шифер...

І робиш це до моменту, поки не прийде сусідка й не скаже: «О, господар приїхав!». Я люблю цей момент! Коли мене називають господарем, я завожуся, починаю ще активніше працювати: «Та да, бо без мене нема кому робити! Вся робота стоїть, я приїхав — хоч щось зарухалося!».

Далі розмова з сусідкою:

— Вишню ту хто зрізав? Кому вона заважала?!

— По-перше, то яблуня. По-друге, то наша яблуня, що ти до неї маєш?

Заспокоївся одразу. Сусідка питає одне, а я думаю зовсім інше:

• Вона: «Що, вже приїхав?» — Я: «Та, приїхав» (а сам думаю: «Блять, ти ж бачила, що я ще вчора приїхав, ми ж здоровалися!»).
• Вона: «Що там у Львові?» — Я: «Та все нормально» (а сам думаю: «Блять, так само як тут, я ж не з Африки приїхав!»).
• Вона: «Що ти ще не женишся?» — Я: «Та треба гроші заробити, на ноги стати...» (а сам думаю: «Блять, іди нахуй, не зайобуй!»).

3. Три стадії повноти та «козак»

Обідно, що сусіди помічають, що я поправився: «О, Вадим, поправився, гарно живеш у Львові!».

Я перед війною навіть намагався ходити в спортзал, використав «тисячу Зеленського». Думав спочатку на книжки витратити, але потім уявив: «Жирний і начитаний... Ну так собі варіант».

Для себе я розрізняю три стадії людини, яка поправилася:

1. Перша стадія: Стоїш на вагах і думаєш: «Блядь, щось вага хуйово показує. Батарейки поміняти треба чи що...».
2. Друга стадія: Береш у торговому центрі речі в кабінку, тобі ніхуя не підійшло, і ти стоїш у трусах — забутий Богом, ужас просто!
3. Третя стадія: Твоя баба каже на тебе: «Ой, ти козак!». Якщо баба сказала, що ти козак — це вже проблема! Мені цікаво, як вона собі загалом козаків уявляла? Бо якщо так, як вона думає, то козаки тусувалися не на Запорізькій Січі, а біля Запорізької печі, блять!

4. Футбол, Радивилів та застряглий м'яч

Важко повірити, але я не завжди був повним — колись грав у футбол на професійному рівні! Маю хороше бачення поля: чітко бачу, де поле, а де трибуна.

Недавно йду з магазину красиво з кульочками, а діти грають у дворовий футбол. На мене котиться м'яч. Я в такому віці, що коли бачу м'яч — мені дах рве! Хочеться з усієї сили в'їбати!

Але я стримався, беру м'яч у руки. Малий якийсь кричить: «Виходь сюди, добийте!». Думаю: «Ах ти сирун малий! Ти ж просто не знаєш моїх регалій... Малий навряд чи знає, що я свого часу проти команди ФК «Радивилів» віддав гольовий пас! Мені ще всі казали: «Ого, який пас проти «Радивилова»!».

Беру той м'яч. Переживав за дві речі:

1. Не дати прямо в руки (бо це дворовий футбол, не треба йобуватись).
2. Щоб ніхто мої курячі крильця з кулька не спіздив (все-таки 70 гривень коштують!).

Б'ю... і м'яч застрягає на дереві! Малий каже: «Мене не грибе, лізьте на дерево!». Блядь, я взагалі не так цей день планував! Думав: куплю крильця, бульйону зварю, ляжу посплю... Ні, мушу лізти на дерево!

Підходить якийсь мужик:

— Ти нахуя дитячий м'яч туди забив?

— Ну блядь, я ж не спеціально, чесно...

— Хвилиночку, а я вас пізнав! Це ж ви віддали гольовий пас проти ФК «Радивилів»!

(Блядь, так приємно стало!)

— Та... — кажу.

— Це тоді, що ви програли 10:1?

— Та...

— Ти ж два у свої забив!

— Та... від'їбіться!

— Тоді не вийшло, то нахуй ти зараз м'яч у руки береш?!

З цієї історії я зробив один висновок: навіть якщо ти любиш якусь справу і тобі кажуть, що вона не вийде — треба в себе вірити й робити це до кінця!

Дуже дякую!