Що робити з генераторами після перемоги? | СТЕНДАП 2023 | Вадим Дзюнько

Добрий вечір, здоров'ячі!

Слухайте, я вже тривалий період займаюся стендапом. І, чесно кажучи, починають мене впізнавати. Буває, да, починають впізнавати — але не завжди в очікуваних місцях!

Я якось був на масажі. Масажист був чоловік. Він мене поклав, намазав олійкою, спустив мені труси до половини дупи й питає:

— Слухайте, а я вас міг раніше десь бачити?

Думаю: «Сука, у мене пів сраки голої! Якщо не в аквапарку, ну то я про себе чогось не знаю!».

Я йому кажу:

— Дивіться, я стендап-комік.

Я кажу: «Точно стендап!». Бо, сука, сім років займаєшся стендапом — і мене по сраці впізнали!

Мені було дуже дивно, чого він зняв мені труси до половини дупи, але масаж робив тільки на плечах... З іншого боку, я тішився, що труси він зняв тільки мені, а сам був одягнений. Я стежив за ним! Наприкінці всього процесу він мені каже:

— А можна з вами фото зробити?

Я лежу й думав: мені взагалі голову повертати треба, чи йому так похер?!

1. Сентиментальність у тролейбусі та доброта на озері

Я хочу вам сказати чесно: я дуже вразлива людина, дуже сентиментальна. Мене може розчулити дуже багато речей, навіть музика.

Я якось їхав у тролейбусі, слухав музику — Ед Ширан і Тарас Тополя, пісня була. Ридаю в тролейбусі! Люди думали, що я проїбав зупинку — це десь так виглядало.

А ще мені подобається, що у Львові досить сучасні тролейбуси, прикольні. Там навіть є місце, де можна зарядити телефон, але про це знають не всі. Я якось заряджав телефон, і на мене якась бабка дивилася таким поглядом, ніби хотіла сказати: «Ти що, сука, хочеш, щоб ми не доїхали чи що?!».

Мені здається, коли бабка бачить, як у тролейбуса «роги» спадають, вона думає, що це хтось ноутбук підключив! Я вже думав: якщо я вийду з тролейбуса, вона закричить: «Верни кабель, сука, верни!».

Я часто потрапляю в такі ситуації, бо я дуже добра людина, безкомпромісно добра. Це почалося ще з дитинства.

Я колись на озері був у дитинстві, і до мене підпливає якийсь мужик, чужий абсолютно, й каже:

— Я перепрошую, а можете мені шкірочку зі спини поздирати?

— Що-що?

— Ну, плечі згоріли. Можеш шкірочку поздирати?

Я стою й здираю ту шкірочку... Діалогу нема абсолютно, але в голові питань — дохуя! І він почав дебільний діалог:

— Ти перший раз на цьому озері? Про що ти зараз думаєш?

Я отак збираю шкірку й кажу:

— Чесно? Ну, про мандаринку...

Зараз я б на таке не погодився. Зараз я зовсім інша людина! Якби мені зараз сказав мужик поздирати шкірочку на спині, я би сказав: «Ти що, йобнувся?! 500 гривень — і то тільки права лопатка! Я собі ціну знаю, друзі!».

Я перестав знайомитися на вулиці з людьми взагалі, особливо з дівчатами. Якось бачив у парку дуже красиву дівчину. Вона йшла з песиком, і той песик до мене підбігає й нюхає мені ногу. І дівчина каже:

— Джессі, сука!

Так образливо стало! Я пів години тому з душу! Думаю: якщо вже мені з песиком нічого не получиться, ну то з нею я знайомитися не буду. Але вирішив відповісти їй, кажу:

— Знаєте, пані, я вашого пса описувати не буду! У мене є гордість!».

До мене часто підходять чужі люди на вулиці, щоб сигарету стрельнути. Я не знаю, може, по мені видно, що я кашляю... Підходить мужик, бачу по ньому — такий п'яничка. Думаю: зараз по-будь-якому буде просити сигарету. Він підходить і каже:

— Я перепрошую, котра година?

Думаю: о, щось новеньке!

— 13:30, — кажу.

— О, блять, то ще пів години маєш! Сигарету дай!

Зараз люди переходять на електронні варіанти сигарет. Але дуже дивно в той час, коли можуть вимикати світло... Слава Богу, зараз світло не вимикають. Але, чесно зізнаюся, у мене й тоді не дуже вимикали. У моєму будинку вимикали світло тільки тоді, коли на мій будинок хтось скаржився! Я собі подумав: якщо мій будинок критикують, то, може, ми й є критична інфраструктура?!

Коли був блек-аут, люди купували генератори, EcoFlow... Зараз світло є, і непонятно, що з цими штуками робити. Мені цікаво, що з генераторами буде в майбутньому? Я думаю, їх будуть ставити в сервант, як чарки-рибки, і діти будуть питати: «А що це за херня в серванті?», а ми казатимемо: «То колись було модно!».

2. Сімейні застілля, дивні колядки та пережована їжа

Я дуже люблю сімейні застілля та свята. Подобається, що традиції зберігаються. Але виявляється, не всі вміють колядувати.

Я як почув, як мій друг колядує... Він отак: «Пиріжки з ягнятком...». Думаю: сука, якби я так своїй бабі заколядував, я би винен був гроші за колядку! Питаю його:

— Як ти так колядуєш? Це ж неправильно! Які пиріжки?!

— Ну, я просто напіврелігійна людина.

Думаю: це як? Ти хрестишся, але тільки отак? Що значить «напіврелігійна»?!

А от у нас на Рівненщині, звідки я сам родом, дуже класно колядують! Прийшли до мене хлопчики маленькі колядувати — гарна колядка, все класно. Я їм хочу дати гроші, вони кажуть:

— Ми не беремо гроші.

— Ну, цукерки?

— Ми цукерки не беремо.

Думаю: колядка класна, дійсно... але сосати я не буду! Кажу:

— Хлопці, при всій повазі, ви навіть не віншували! А що ви берете?

— Ми нічого не беремо, ми просто прославляємо Христа.

Думаю: молодці, правильна справа, добре робите! Але про всяк випадок перевірив, чи вони в мене нічого не поцупили — хто його знає!

На свята люблю ходити в гості. І помітив, що в гостях із дітьми я поводжуся так само, як колись дорослі зі мною. Бачу дитину, беру за руку й кажу:

— Ану, Олег, колядуй!

І Олег дивиться на тебе такими очима: «Чувак, я тобі сам дам 50 гривень, просто від'єбись!».

Діалоги з дітьми завжди стандартні:

— Що там, у школу ходиш?

— Та...

— А в якому ти вже класі?

— У 6-му.

— О, то ти вже великий! Дівку маєш? Що там, ще не женишся?

Єдине, що я ніколи дітям не кажу: «Ти такий високий, скоро мене переростеш!». Ну, це не складно — достатньо дожити до третього класу!

І ще так само задовбую дітей: «Що ви в тих телефонах сидите? Виходьте трохи на двір! Я у вашому віці шкірочку з дерев здирав!».

Зате я навчився відповідати на питання від старших людей. Коли мама питає: «Вадим, коли внуки?», я кажу: «Знаєш, мам, а я б перше ще одну сестричку хотів!». Мама в ахуї, мамі 55 років!

Але є річ, з якою я категорично не погоджуюся. Я недавно побачив, як бабуся пережовувала своєму внуку їжу! Я це побачив і ну не розумію цього! Просто внуки почнуть сприймати своїх бабусь як блендер!

Сперечався з друзями, для чого бабусі це роблять. Друзі кажуть: «Так бабуся проявляє свою турботу». Я був у магазині, бачив дитяче харчування: овочеве смузі, фруктове... але не бачив баночку, де писало б «Бабусина турбота»! Хоча хер його знає, де ті баночки роблять — може, є завод, де сидять бабусі й манго жують? Ми ж не знаємо!

У нас із мамою розмова була конкретна:

— Мам, скажи мені чесно, мені коли-небудь баба їжу жувала?

І чим довше мама мовчала, тим більше мені було образливо!

— Мам, заради Бога, мені баба жувала?!

— Баба не жувала... дід жував.

Я втратив сенс існування! Просто я знаю, що мій дід їв! Мій дід мені явно не фрукти пережовував — там мі міг бути й алюміній, і що хочеш!

Я пам'ятаю, що мій дід любив занюхувати моєю головою. Коли я бачив, що намічається п'янка, я намагався голову не мити, бо дід любить жирненьке! Я знаю, що таке є в дикій природі, коли пташечки пережовують їжу пташенятам... Мій дід думав, що він орел, блять, чи що?! У чому причина?!

3. Знайомство з батьками дівчини та «Укрзалізниця»

Недавно сталася дуже важлива подія в моєму житті — я познайомився з батьками своєї дівчини. Це дуже хвилююче!

Я приніс батькові алкоголь, мамі приніс квіти. Мама каже: «Боже, 15 років ніхто квітів не дарував!». Батько каже: «Більше такого не роби, моя вже в пройобі!».

Сидимо за столом, п'ємо по 50 грамів. І так мене щось вдарило по голові та горілка, що я питаю таку херню:

— Слухайте, а скільки у вас тут квадратури в хаті?

Він дивиться й каже:

— Що ти таке дурне питаєш? — Наливає 50 грамів.

— Це за новосілля? — кажу.

— Ні, це на коня, ти уйобуєш!

Він питав стандартне запитання від батька до зятя: ким я працюю. І важко пояснити, що стендап-комік — це перспективно. Але є й гірші роботи! Наприклад, той мужик в «Укрзалізниці», що по колесах стукає. У мене є гіпотеза: він просто сигналізує людям, щоб на зупинці не ходили в туалет: «Тук-тук, не сцяти!».

Я колись працював на жорсткій роботі — був будівельником. Робота будівельника — для справжніх чоловіків. Біля мене мужик різав болгаркою, й диск із болгарки злітає мені просто біля ноги! Я кажу:

— Мужчина, ви мені чуть ногу не відхуярили!

А він каже:

— Боже, які ми ніжні!

4. Актор у кімнаті страху

Одна з моїх останніх студентських робіт — актор у кімнаті страху у Львові. Спочатку я мав роздавати флаєри, але мене побачив власник і каже: «Секунду, та ти ж можеш бути актором!».

І знаєте, коли тебе беруть актором у кімнату страху — це водночас і приємно, і образливо! Питаю його:

— А що сталося з попереднім актором?

— Похудав, меліровку зробив — став нам нецікавий.

Ми довго думали, як я можу лякати людей. Зійшлися на тому, що я буду клоуном, який буде стрьомно сміятися.

Але я вразлива людина, мені в кімнаті страху теж страшно! Сиджу в темній кімнаті, заходять люди, а я кажу: «Хто тут у нас?!». Коли клієнтам дуже страшно, у них є стоп-слово, і квест завершується. У нас стоп-слово звучало 50 на 50: раз мені було страшно, раз їм! Якось люди мене прямо заспокоювали, гладили по голові й казали: «Молодець, було дуже страшно, молодець!».

А якось підходить мужик і каже:

— Мені не було страшно.

Думаю: «Ах ти сука!». Підходжу до нього ближче й кажу:

— А я тут не працюю...

Оце він висадився, блять!

Я працював там недовго, бо до нас прийшли глухонімі клієнти. Їх не можна було лякати звуком, тільки торкатися. І я випадково в темряві взяв жіночку за дупу... А власник по камери спостереження це побачив.

Шановні друзі, хочу побажати вам файних заробітків та на Збройні Сили України!

Дуже дякую! Вадим Дзьонько!