Домашні чари, релігія та гуртожиток | СТЕНДАП | Ярослав Пірог

Мій гуртожиток — це окремий світ, де сусіди живуть за власними правилами. Мій сусід по ночах починав розмовляти російською, і в ньому прокидався справжній альтер-его московського охранника. Прокинусь від того, що він лежить і каже: «Не подходи к мне вооруженный! Сколько времени?! Отвечай!» Я переляканий шепочу: «Полпірого», а він: «А, не наш, понятно». А інший сокімнатник, Коля, завжди перед тим, як піти в туалет, урочисто сповіщав на весь блок: «Хлопці, я йду срати». Ми сидимо на парі чи відпочиваємо, а він робить з цього публічну подію. Збудив якось мого друга серед ночі зі словами: «Назар, я йду срати, скажи щось, зробимо це разом». І це майбутні політологи!

Коли я шукав житло вже в Києві, приїхав у дивний гуртожиток: дивлюся на велику тріщину на вікні й розумію, що це відображення мого майбутнього. Хлопець із кімнати заспокоює: «Та не переживай, ми це пінкою задуємо». Але коли з сусідньої кімнати вийшов яскравий хлопець із різнокольоровими косами, занурений у свої роздуми, мій тато подивився на нього, потім на мене і сказав: «Ні, синочок, ми тебе тут не лишимо, я бачу, на твою любов претендують не тільки ми». Мій тато не гомофоб, він просто дальтонік і не любить усе перефарбоване. Тому в результаті мені зняли квартиру на Лівому березі. Дзвоню другові, хвастаюся, а він питає: «Де?» — «На Осокорках». — «А, то ти ще в області. Потрохи з Хмельницького в Київ перебираєшся».

Добиратися з Лівого берега в центр — це як із Хмельницького в Румунію через Молдавію. А на вулицях і в метро свої пригоди. Стожу біля ліфта, підходить сусід і питає: «Ти що, такий молодий і сам у квартирі живеш, наркотиками торгуєш?» Я так офігів, що в мене аж закладка в штані випала. І читацький квиток — бо дуже люблю почитати.

У минулому році я жив у Львові і неймовівно звик до львівських маршруток та місцевої інтелігенції. Кожні десять метрів у маршрутці баби хрестяться, а у водія цілий іконостас, ніби переносна церква на колесах. Якось я випадково не поступився місцем бабусі, і вона мені стукає в плече: «Прошу пана, такий гарний красивий молодик, передайте своїй мамі, що вона виродила безвиховного бидла». Звоню мамі й кажу: «Мене тут паном називають, але є питання до мого виховання». А коли місцеві жителі скорочують назви міст — Хмельницьк, Кропивницьк — мені хочеться бити по кінцівках, щоб поїзд на вокзалі оголошували правильно: «Наступна станція — Київ, сука, Київ!».

Найцікавіше було вчитися в релігійному університеті у Львові, де на кафедрі богослов'я студенти курять траву — мабуть, тому що неправильно зрозуміли слово «прихід». Викладач розповідає про чудеса, а потім закликає ставитися до всього критично: «Діти, перевіряйте інформацію, амінь». Після таких лекцій дивуєшся, як священники спілкуються з вищими силами, ніби у Бога є менеджерка на другій лінії, яка ставлять твої фінансові проблеми на паузу. А дитячі спогади про церкву — це окремий жанр: мама завжди казала йти просити благословіння й цілувати руки батюшкам, а я з дитинства на смак знав усі креми для рук — від «Бархатних ручок» до «Кря-кря».

У дитинстві, якщо я плакав чи лякався, мене лікували не психологами, а народними методами. Баба садила мене на ліжко і починала викачувати яйцем зглаз — мовляв, це маленькі бульбашки переляку, які потім з'їсть дід. А мама влаштовувала домашнє фаєр-шоу зі скиданням вогню: палила дев'ять сірників над водою з шепотінням, а потім змушувала мене пити цю воду. Я сидів на кухні під поглядом апостолів із «Таємної вечері», які явно не підписувалися на такий екстрим.

Зараз моєму життю додає колориту маленька сестричка, яку готують до дитячих ранків. Мама вчить із нею віршики з такою жорсткою дисципліною, що дитина ридає від жаху, повторюючи рядки про сніг і зиму, бо розуміє: якщо зіб'ється, на неї чекає доля діда і ночівля на вареній цибулі.